Матильда жила на березі блакитного моря.
Кожного ранку, здійснюючи пробіжку, вона віталася з ним, як з давнім другом. Вдихала його аромат, наповнений соленим бризом. Милувалася дивовижним коліром. Це був її ранковий ритуал, який обіцяв початок гарного дня.

Матильда жила життям своєї мрії. Ну, майже.

Малою дівчинкою вона мріяла стати відомим кутюр’є. Вночі, лежачи під ковдрою з ліхтариком і гортаючи сторінки французького Vogue, вона уявляла своє дивовижне життя. Ось переїзд до Парижу. А ось відкриття свого ательє. І нарешті, її фото, Матильди Банвіль, на обкладинці улюбленого журналу, із заголовком «Нове ім’я високої моди!».

І все майже так і сталося!

Тільки замість Парижу, вона опинилася у Тулоні, на березі Середземного моря, біля підніжжя гори Фарон. Місто, в якому 300 сонячних днів на рік.

Там вона відкрила свій магазин жіночого одягу, якому дала назву ”Petite galerie”. Він набув великої популярності серед місцевих та гостей міста. В цій «маленькій галереї одягу» кожна пані могла знайти річ, яка була створена саме для неї. Матильда обожнювала свій магазин саме за цю маленьку магію.
«Ну а обкладинка Vogue може і почекати…», казала вона собі, сидячі у своїй майстерні, до ночі, створюючи нову унікальну річ для когось, хто про це ще навіть не здогадувався.

Кожен день, завершивши свій ранковий ритуал, вона майже летіла до магазину, щоб скоріше відчинити його двері на зустріч новим покупцям. Сідала за кермо свого маленького Fiat, та мчала старими вулицям такого вже улюбленого міста.

Вулиці ще тільки прокидалися, кав’ярні та ресторанчики поступово відчинялися і через відкрите вікно її авто можна було відчути аромат свіжомеленої кави. В такі моменти Матильда відчувала себе по справжньому щасливою.

Ранок середи починався так само чудово.

В «Petite galerie» вже з’явилися перші покупці, 2 поважні пані з благородною сивиною. Вони шукали вечірні сукні на весілля своєї племінниці. Весілля мало відбутися у найкращому ресторані міста – «La Tortue».
– Сукні нам потрібні найвишуканіші, це ж «La Tortue»!! – заявила одна з них, піднявши при цьому вказівний палець угору і зробивши округлі очі.
– Так, так, мадам. Ми обов’язково знайдемо ідеальні сукні саме для вас – відповіла Рене, помічниця Матильди, і повела поважних дам до відділу вечірнього одягу.

Переконавшись, що все під контролем Рене, Матильда повернулась до своєї невеликої майстерні, яка знаходилась в глибині магазину. Вона хотіла нарешті закінчити літню сукню красивого бузкового кольору. Сукня виходила ніжною, майже невагомою. Легка тканина струменіла по фігурі та підкреслювала форми жіночого тіла.

Через деякий час, роздався стукіт у двері. То була Рене.
– Вибач, що відриваю від роботи. Там в залі. Кличуть тебе.
– Хтось знайомий? – запитала Матильда.
– Ні. Принаймні я його перший раз бачу…
– Його? – здивовано відповіла Матильда та піднявшись, поспішила до залу.

Біля полиць з шовковими хустинами стояв високий чоловік. Він був струнким, з широкими плечима. Волосся його було світлим, трохи хвилястим. Одягнений він був у поло з короткими рукавами, білого кольору, тому було добре видно його загорілі сильні руки.

Чоловік стояв до Матильди спиною, та щось їй здалося дуже знайомим в його фігурі, від чого серце чомусь забилося швидше. Він повернувся до неї обличчям, і побачивши його очі, такі ж блакитні, як її улюблене море, вона зрозуміла хто перед нею.

– Ти??? Як ти мене знайшов..?

………..